На війні, де руйнуються не лише міста, а й ідентичності, питання встановлення особи стає не менш критичним, ніж ведення бою. В умовах інтенсивних бойових дій, масових втрат і складних репатріацій саме ДНК-ідентифікація дедалі частіше стає єдиним способом повернути ім’я загиблому.
В Україні ця система більше не є допоміжною — вона інституціоналізована. Забір ДНК у військовослужбовців став обов’язковою процедурою, інтегрованою в логіку мобілізації, підготовки та обліку. Йдеться не про разову дію, а про розгалужений механізм, який працює на випередження.
Зразки генетичного матеріалу відбирають ще на етапі навчання або вже у військових частинах. Процедура стандартизована: клітини епітелію беруть із внутрішньої поверхні щоки, далі їх маркують, документують і вводять у систему обліку. Це не медична формальність, а частина державної інфраструктури пам’яті.
Як раніше зазначав «Дейком» у своїх аналітичних матеріалах, саме створення резерву ідентифікаційних даних є ключем до функціонування сучасної системи військового обліку в умовах війни високої інтенсивності. Без цього жодна процедура ідентифікації не може бути швидкою або безпомилковою.
Зібрані зразки передають до Центру обліку геномної інформації, де формується захищена база даних. Вона існує не для поточного використання, а як стратегічний ресурс. У разі зникнення військового або виявлення невпізнаних останків ці дані передаються до системи МВС і використовуються для порівняння.
Сам механізм ідентифікації виглядає як багаторівнева процедура, де жодна установа не діє самостійно. У процесі беруть участь слідчі органи, судово-медичні експерти, генетичні лабораторії, поліція та координаційні структури, що супроводжують повернення тіл. Це не просто експертиза, а юридично значущий процес, який має завершитися беззаперечним результатом.
Ключова перевага ДНК-аналізу — його стійкість до руйнування інших ознак. Коли неможливо провести візуальне впізнання, відсутні документи чи особисті речі, генетика залишається єдиним надійним інструментом. Саме тому держава інвестує у створення повного циклу — від забору до довготривалого зберігання.
Водночас сама наявність зразка ще не означає миттєвого встановлення особи. Процес може тривати місяцями через складність умов, у яких знаходять останки, або через відсутність порівняльного матеріалу від родичів. Це одна з причин, чому тисячі зниклих безвісти формально залишаються живими — до моменту остаточного підтвердження.
З 2025 року система запрацювала як цілісний державний механізм. Автоматизовано облік, стандартизовано процедури, визначено чіткі ролі інституцій. Це дозволило перейти від фрагментарних рішень до структурованої моделі, де кожен етап — відбору, зберігання, передачі, аналізу — має юридичну силу.
У підсумку ДНК стає не просто технологією, а етичним інструментом. Вона забезпечує точність там, де будь-яка помилка має людську ціну. І водночас формує нову норму: держава не лише веде війну, а й бере на себе обов’язок назвати кожного загиблого поіменно — незалежно від обставин і часу.
